Історична довідка

Історичні відомості про населені пункти

(короткий текст)

Cело Колибаївка

До 1648 року село Колибаївка називалося Янчинці. Як писав у своїй праці відомий дослідник Поділля Й. Сіцінський: Янчинці розташовувались при струмку Вільшанка який впадає в річку Жванець.

Згадка про це село зустрічається в актах першої половини XV ст. під назвою Колибаїв або Колибів ґрунт. Отже, є підстави вважати, що засновником села був Колиба, ймовірно виходець з Карпат, де колибою і досі називають гірські курені або землянки, в яких зимою живуть чабани.

1589 року, коли дана територія була надана польським королем Стефаном Баторієм Івану Бенгеру (польською Яну Бенгеру), змінюється і його назва.

На початку XVII ст. тут на землях кам'янецького староства Валентином Плісковським засноване село Колибаїв, яке в 1616 р. було повністю зруйноване в ході татарського набігу.

Від 1679 року село знову стало називатись Янчинці, стара назва у XVIII столітті була забута, і про неї нагадувало лише урочище Колибаїв яр. В XVIII столітті Янчинці належали спочатку Кам'янецькому староству, а пізніше перейшли у власність Моркова.

Якщо 1820 року жителів у селі було лише 131 особа, то уже в 1888-му — 326 чоловік на 38 господарств, а на початок ХХ ст. — 737 жителів на 145 господарств.

На поч. ХХ ст. в Янчинцях почала будуватись школа з католицьким костелом (переважна більшість мешканців були поляками). На території нині діючої школи було закладено Г-подібний фундамент. Проте брак коштів, а згодом війна і революція сповільнили вказанні починання. В середині 20-х років школу вдалося добудувати. З того часу до 1936 року в селі діяла польська сільська рада та польська школа.

28 квітня 1936 року ЦК КП(б)У було прийнято постанову за № 776—120 «Про виселення з Української РСР і розселення в Карагандинській області Казахської РСР 15 000 польських і німецьких господарств».  Осіб, депортованих до Казахстану, розміщували просто неба на пустельних землях без житла та їжі, без будь-яких засобів існування. 11 серпня 1937 р. Єжов підписав наказ № 00485, який мав гарантувати «цілковиту ліквідацію» основних людських засобів польської розвідки в СРСР. «Польську операцію», яка мала тривати три місяці, було кілька разів продовжено і закінчено 15 листопада 1938 р. За даними НКВС від 10 липня 1938 року, в СРСР арештовано 134 519 осіб, що становило 53 % польського населення у Білорусі та Україні, станом на 15.11.1938 р. кількість заарештованих становила близько 150 тис. осіб (вважається, що приблизно 40–50 % було розстріляно). Кількість жителів Колибаївки, які постраждали від вище описаних подій досліджується.

За роки радянської влади в селі збудовано восьмирічну школу, клуб із залом на 300 місць, бібліотеку. Запрацювали медпункт, дитячі ясла.

Село Вільховець

В довоєнний період носило назву Кармаліти засноване на початку ХVІІІ століття.

Село Смотрич

Історична назва — Татариски. Перейменовано 7 березня 1946 року Указом Президії Верховної Ради УРСР. При перейменуванні села йому надано назву річки, на березі якої воно розташувалося.

За описом Юхима Сіцінськогос.Татариски відносилось до приходу Карвасарської церкви.

У податкових списках 1530—1542 є село Татари. Це, найімовірніше, майбутні Татариски. Тоді там нараховувалося 0,5 лана. Згідно з люстрацією Кам'янецького староства 1565, Татариски (абоТатарища) були неначе наново заселеним поселенням: з 15 людей, що там мешкали, тільки два платили чинш, а решта «висиджували свободу»: хто 2 роки, а хто — 7 і 8. З них один був отаманом. За податковими списками нараховувався тут 1 лан, доходу набігало 7 злотих. Люстрація Кам'янецького староства, проведена 1566, повідомляє про село Татарищатаке: «У тому селі люди нічого не дають, вони ще мають волю, тому що заново осіли. Їх є 13. Крім них, 2 чоловіки дають по 30 грошей; усе становить 2 флорини. Усі дають по димного по 2 гроша, що становить 1 флорин. Уся сума — 3 флорини». І пізнішеТатариски не піднімалися до значного поселення. Виною цьому було сусідство Кам'янця: це прикордон не місто манило до себе жадібних хижаків, які, не маючи змоги здобути місто, спустошували його околиці.

1746 Татариски мали всього 12 дворів. 1789 число дворів у Татарисках, які звали ще Вітівкою, досягло 55. 1795 Татариски отримав граф Аркадій Іванович Морков. 1820 тут нараховувалося 70 підданих, 1871 — 108 селян і 2 чиншовики. 1893 територія цього поселення розподілялася так: у Миколи Володимировича Римського-Корсакова — 1,5 десятини, у міщан Петра Йосиповича Скварського та Мартина Андрійовича Зюбрицького — 57 десятин, у товариства селян (31 хазяїн) на правах приватних власників — 90 десятин, у селянського товариства — 226 десятин. Дворів 57, жителів 315.

1895 у Татарисках відкрито школу грамоти, яка мала власне приміщення.

 Як повідомляє довідник Олександра Крилова «Населені місця Подільської губернії» (Кам'янець-Подільський, 1905), Татариски входили до Довжоцької волості. Тут було 72 двори, 414 мешканців. Розташовувалися Татариски в трьох верстах від Кам'янця-Подільського та в трьох верстах від Довжку. Згідно з працею «Населені місця Поділля» (Вінниця, 1925), у селіТатарискибуло 143 господарства, 615 мешканців, 320 десятин землі в користуванні.

с. Кубачівка.

Внаслідок ухвали Хмельницького облвиконкому від 12 січня 1967 року про об'єднання населених пунктів, які з лилися, до Смотрича приєднано село Кубачівка. До 11 серпня 1954 року, була центром Кубачівської сільської ради.

Перша згадка про село є в документах 1460 року, в дозволі польського короля Казимира IV Ягеллончика збирати десятину на користь кам'янецьких біскупів. Давні варіанти назви села: Кобачівка, Кубачівці.

В 1530р тут налічувалось 4 лана, в 1542р – 3 лана. Також в записах 1530р. згадується піп Харитон. В 1576р є згадка про вірменську церкву, де король просить Камянецького старосту не перешкоджати вірменам проводити богослужіння. Чи була тут  в ХVІ ст. православна церква, чи піп Харитон був вірменським священником невідомо.

В 1820р в селі було 40 підданих. В 1895 с Кубачівка належало нащадку гр. Аркадія Моркова

М. В. Римському-Корсакову  - 303 десятини, в тому числі 185 десятин лісу; чотири селянина на правах приватних власників – 15 десятин, у селян ського товариства – 80 десятин. Дворів 49, жителів -138.

Із приходом Радянської влади в 20х рр ХХст. розпочалась колективізація,і в селах Татариски та Кубачівка був створений колгосп  під назвою «Третій вирішальний»  та Кубачівська сільська рада, що проіснували до 1954р. 11 серпня 1954р села приєднали до Колибаївської сільської ради.

с. Червона Чагарівка

Історія села бере свій початок в 1928році,коли група переселенців з села Нагогряни в кількості 35 сімей заснували нове поселення, якому дали назву Червона Чагарівка. Останні переселенці із Нагорян поселились на цих землях в 1932році. Назва села  складається із прикметника «червоний», що активно використовувався після революції та власної назви, мотивованої розташуванням – «чагарі»( низовина, заросла лісом).

До  І - ї світової війни територія села була зайнята лісом і малоземельні селяни з Нагорян отримали  тут земельні наділи і викорчовуючи дерева потроху привели землю до стану  придатного для землеробства.

До 1-го  вересня 1946 р. село відносилось до Нагорянської сільської ради, а з 1946 року – до Колибаївської с.р.

Перші засновники села утворили артіль ім.Ворошилова і почали спільно обробляти землю навколо населеного пункту. Колективізація  в селі  пройшла організовано в силу того, що земельні наділи сім’ї селян мали незначні – до 0,75га.

В колгоспі успішно розвивались рослинна і тваринницька галузь. Побудовано тваринницькі приміщення, комору та інші будівлі які були необхідні для колективного господарювання.

В рослинницькій галузі великого значення надавалось розвитку овочівництва: вирощуванню огірків, помідор, буряків, кабачків, кавунів, динь, різної зелені.  Завдяки розвитку цієї галузі  про господарство ім.Ворошилова стало відомо в області і в республіці. В травні 1937 року в пресі було відзначено,що сільгоспартіль ім.Ворошилова ввійшла в першу десятку господарств Кам’янеччини по вирощуванню цукрових буряків.

В цей період приділялось багато уваги розвитку культури, освіти, охорони здоров’я. Колективним господарством в 30-х роках побудовано велике, на той час, приміщення в якому розмістились контора колгоспу, сільський клуб, та початкова школа. В ті роки школу відвідувало до 30 учнів. Трудівників села обслуговував магазин сільського споживчого товариства, що знаходився в хаті Журляк Олександри Дем’янівни.

В другій половині 30-х років народ жив і працював в умовах надзвичайно напруженого становища міжнародного і внутрішнього.

В селах Кам’янеччини прокотилась хвиля  репресій. В с. Червона Чагарівка  було репресовано біля 8  добросовісних хліборобів, які стали «ворогами народу».

А далі  Друга світова війна і роки окупації.

8 липня 1941 року частини 60-ї та 164-ї стрілецьких дивізій Червоної армії залишили Жванець, а 9 липня – Кам’янець – Подільський.  Німецькі війська встановлювали в селі свої порядки, на роботу до Німеччини було вивезено 24 молодих людини.

 27 березня 1944 року без бою і без людських втрат село було звільнено від німецьких загарбників. Жителі села надавали посильну допомогу наступаючим радянським військам. В квітні 1944 року Довжоцьким військоматом  мобілізовано 57 чоловік  із села Червона Чагарівка. Колгоспники колгоспу ім. Ворошилова брали посильну участь в зборі коштів на будівництво танкової колони «Радянське Поділля». Активно почали відбудовуватись та відновлювати свою роботу селянські господарства.

 В період 1944-1945рр головою колгоспу був Журляк Марко Васильович.

В 1953 році проведено укрупнення колгоспу ім. Ворошилова  с.Ч. Чагарвка з колгоспом ім. Дзержинського с.Колибаївка. В цьому році в селі проживало 219 чоловік. На час укрупнення колгоспів господарство очолював фронтовик Тручок Омелян Микитович. З центральної садиби село перейшло в бригадне. В 50-х роках бригадирами колгоспу в с.Ч. Чагарівка був Іваніцький Антон Вікентійович, в 70-х – Катушинський І.А. , Гораш М. В., Громатюк Н.Н.

В 50-х роках завдяки наполегливості завідуючого школою Гончара В.І. побудовано приміщення нової добротної школи  з підсобними приміщеннями та кімнатою для проживання вчителя.

 У віці 64р. Гончар В.І. пішов на заслужений відпочинок, а в 1962р  прибуває в село енергійна вимоглива вчителька Єфремова Галини Зінов’ївна. Під її керівництвом (до 1973р) школа набуває нового розквіту, а сама вчителька стає відмінником народної освіти.

 В 1968р. введено в дію побудований за кошти колгоспу ім. Дзержинського сільський магазин, в якому біля десяти років пропрацювала Стрільчук Ніна Іванівна.

В лютому 1971р. колгосп і Дзержинського об’єднують з колгоспом «Україна» с. Устя. Така велика концентрація землі, худоби в одному господарстві на перших порах дає свої результати, але згодом така практика була визнана помилковою.

Швидко йде занепад с. Ч.Чагарівка. Впроваджується в життя хибна політика так званої не перспективності розвитку малих віддалених населених пунктів. Населення с. Ч.Чагарівка планується переселити в с.Колибаївка.  З 1970 року в селі забороняється проводити будівництво нових житлових будинків. В травні 1973р. закрито в селі початкову школу.

Тваринницькі приміщення спустошуються і з часом деякі з них приходиться розібрати через ветхість. через відсутність в селі роботи населення змушене залишити колгосп і переходить на роботу на підприємства і установи м. Кам’янця – Подільського. Молодь залишає село і оселяється в місті. Населення с. Ч.Чагарівка різко постаріло і зменшилось на 40 чоловік.

В період 1981-1985рр відчувається спад сільськогосподарського виробництва. Спецгосп «Україна»  заборгував державі значні кошти. 10 березня 1987 року проведено розукрупнення колгоспу «Україна» і відновлено колгосп ім..Дзержинського до якого також і ввійшло господарство с.Ч. Чагарівка. В перший рік свого господарювання колгосп виконав план по виробництву і продажу державі м’яса , цукрових буряків та ін.. культур.

З проголошенням  незалежності Української держави починається відродження с.Червона Чагарівка. В 1992р. утворено селянське фермерське господарство «Маяк» (голова Шушков Валентин Григорович), яке мало у користуванні 27,5га сільськогосподарських угідь і спеціалізовувалось на вирощуванні зернових культур: пшениці, ячменю, гороху та цукрових буряків.

Населенню надані нові ділянки землі для будівництва та городництва. 1 вересня 1992р після майже 20 років перерви відновлено роботу початкової школи в селі.

Станом на 01.01.1991р. в господарствах населення в особистій власності  утримувало 41 голову ВРХ(в т.ч. 19 корів), 78 голів свиней, 12 кіз,43 бджолосім’ї, 607 голів птиці.

Станом  на 01.01.1997р. в с.Ч. Чагарівка населення  - 162 ч. : 37ч. у віці від 16 до 59р, ж. – 34 віком від 16 до 54р. Осіб пенсійного віку     - 60 ч., дітей до 16р  - 31.

Площа сільськогосподарських угідь, які належать селу становить 215,0га: в т.ч. ріллі -168,5га. Населення села користується 27 громадськими шахтними колодязями. У власності населення (станом на 01.01.1997р ), що постійно проживає в селі є 59 житлових будинків, з яких  чотирикімнатних – 16, трикімнатних – 22, двокімнатних – 16, однокімнатних -1. Тут майже не залишилось будинків, які  були побудовані протягом 1928 – 1932рр. Крім того шість житлових будинків в селі використовуються для тимчасового сезонного проживання і є власністю жителів м. Кам’янця – Подільського.

Село Ходорівці

Розташоване на березі невеличкої річки Вільшанки. Віддаль до залізничної станції м.Кам’янець-Подільський – 14 км. Рельєф, де розміщується населений пункт - легка хвиляста рівнина. Село являє собою невелику долину і рівнину, є невеликі підвищення, великих підвищень на цій території не має. У 2-х кілометрах від села розташовано ліс – ділянкою 300 га, державного підпорядкування. Ґрунти місцевості – чорноземні; корисних копалин на території села не має; з будівельних матеріалів в південній і південно-західній частині села є пісок і глина.

В історичних документах не має дати коли було засноване село. В перших ілюстраціях згадується, що  село Ходорівці лежить близько шосейної дороги із Кам¢янця–Подільського  на Жванець на річці Вільшанці, яка впадає в річку Жванчик. В цьому селі тоді нараховувалося 12 ланів. Селяни були звільнені від кріпосного права в 1861 році. Вперше знайдено це село в списках сіл Кам¢янецького округу в 1460 році. В 1460 році село Ходорівці в числі 32 інших подільських сіл було подаровано польським королем Кам¢янецькій  біскупії за те, що біскуп допомагав магнатам загарбати Поділля у 1436 році. Судячи по налогових документах село швидко зростало. У 1530-1542 р.р. Ходорівці сплачували податки за сім плугів, або сім ланів і належали  панам   Копиченському і П¢ясецькому. В 1565  році Ходорівцями володіли пани Сокиринський і Іван Кримський. В 1678 році Ходорівці числилися за панами Дубровськими, Поплавськими, Грушецькими. В 1771 році Ходорівцями володіла поміщиця Розалія Рознятовська, а потім Мартин Деревський. В революцію 1905-1907 роках селяни підняли повстання, в цей час в село прибув Петро Савчук – робітник, який організував селян на боротьбу з поміщиками. В січні 1918 року в с.Ходорівці поміщицька земля була конфіскована, громадянами села було обрано земельний комітет, куди увійшло 7 чоловік, очолював його Янішен Захар.

10.07.1941 року село було окуповано німецько-фашистськими окупантами. За час німецької окупації в Німеччину було забрано 138 чол, багато з яких не повернулося на Батьківщину. Село визволили частинами Радянської Армії 3 квітня 1944 року. В 1952 році в селі відкрито при клубну бібліотеку із фондом 700 книг. В березні 1957 року до колгоспу ім. Шевченка  було приєднано село Островчани, а  в березні 1958 року – село Княгинин. Електрифікація села і колгоспного господарства закінчена в 1958 році, відбудова колгоспних приміщень повністю завершилися в 1962 році. В 1965 році введений в експлуатацію новий будинок культури на 450 місць, відкрито пам¢ятник Воїну на честь 20-річчя з Дня Перемоги радянського народу у ВВВ та дві меморіальні плити з прізвищами загиблих.

06.02.1972 року в селі Ходорівці відкрито нову двоповерхову школу.

На даний час в селі Ходорівці є дошкільний навчальний заклад, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, фельдшерсько-акушерський пункт, будинок культури, бібліотека, магазин, магазин-кафетерій, відділення зв¢язку, церква.

Село Княгинин

Згадується в архівних документах ще в ХV столітті. В сиву давнину  міська пані Розенберг захотіла жити на природі, щоб більше мати свіжого повітря. І ось на своїй земельній ділянці біля лісу вона побудувала великий маєток із всіма життєвими прибудовами, комори, конюшні тощо. На будову маєтку пані привела своїх кріпаків, яких в неї було чимало. Оселилася пані із своєю сім¢єю в маєтку, оселилися і кріпаки. Поступово кріпаки одержували маленькі земельні наділи, на яких з тяжкими труднощами зводили собі житло. Пані Розенберг  мала титул «княгині». І ось так, на тих земельних ділянках, де будувалися кріпаки, почало утворюватися село, яке дістало назву від титула пані Розенберг – «княгині» - КНЯГИНИН. Після Жовтневої революції почалася колективізація. Під час ВВВ 1941-1945 р.р. зверх 200 людей чоловічої статі було мобілізовано із села Княгинин на захист рідної Вітчизни, із них повернулося додому тільки половина. Село Княгинин визволили в березні 1944 року. В період 1953-1963 р.р. в селі пройшли великі зміни: село повністю електрифіковано, є медичний пункт, родильний будинок, працюють колгоспні дитячі яслі, завершено перебудову школи, є клуб із залом на 200 місць, в якому є стаціонарна кіноустановка, бібліотека. На даний час в селі Княгинин є дошкільний навчальний заклад, фельдшерський пункт, сільський клуб, магазин, кафе-бар, відділення зв¢язку, церква.

Село Острівчани

 Найдавніша  згадка про село Острівчани зустрічається в переліку сіл подільських, з яких в 1460 році було дозволено кам¢янецьким біскупам збирати десятину. В минулому  Острівчани були оточені лісом (Астровчанський ліс), за який в 1512 році вели суперечки кам¢янчани з острівчанськими  землевласниками. В 1530 році в Острівчанах нараховувалось 9 земельних ланів, які належали поміщиці Хоцимірській. До воз¢єднання Поділля з Росією ( 1793 р.) Острівчани належали польським магнатам Конецпольським. З 1820 року Острівчанами володіють два землевласники: Домінік Янішевський та Домінік Старшинський. З 1895 року Острівчанами володіє Домінік Старшинський, якому належало 1455 десятин землі, лісу 438; селянам – 473, церкві – 36 десятин. В 1905 році відбулись селянські бунти. Зачинателями цих бунтів були Кобля Олександр Лук¢янович, Моргун Йосип, до яких приєднались інші селяни. В 1935 році початкова школа була перетворена в неповну середню, яка розмістилася в пристосованому приміщенні колишнього гуртожитку сільськогосподарської комуни «Пролетарій»; в цьому ж приміщенні розміщено клуб на 150 місць; при клубі була бібліотека. В 1936 році створено фельдшерський пункт, родильний будинок. 12 липня 1941 року село зайняли німецько-фашистські війська, 127 юнаків і дівчат насильно були вигнані до Німеччини на каторжні роботи. Визволено село  від німецької окупації частинами Радянської Армії  3 квітня 1944 року.

На даний час в селі Острівчани є загальноосвітня школа І ступенів, дитячий садок, фельдшерський пункт, сільський клуб, бібліотека, магазин, кафе-бар,  церква.